Пошук по сайту:  
Chapin Livestock Supplements Human Issues  


Домашня
Резюме Роя Чейпіна
Праці
Раціони для свиней
Раціони для худоби
Харчування для людей
Управління в сільському господарстві

Звіт Роя Чейпіна про його поїздку до Фінляндії з Миколою Сеніним

УСЕ РОЗКАЗАНО ТАК, ЯК БУЛО ПОБАЧЕНО ОЧИМА РОСІЙСЬКОГО СТУДЕНТА - МИКОЛИ - КОТРИЙ ЩЕ ЖОДНОГО РАЗУ НЕ БУВ ЗА МЕЖАМИ РОСІЇ
А ТАКОЖ супутні коментарі та запитання

НАПИСАНО ДЛЯ ВСІХ, КОМУ БУДЕ ЦІКАВО ЦЕ ПРОЧИТАТИ (Але записано в основному з нотаток Роя та Миколи)


Це звіт Роя про його подорож в Гельсінкі з метою продовжити свою багаторазову візу в Росію, та повернення через Санкт-Петербург для роботи з нашим російським партнером. Наша подорож тривала 9,5 днів з вечора 27 листопада до ранку 7 грудня 1996 року.

В середу 27 листопада, 1996 року в 18:30, Микола Сенін і я виїхали потягом з Ленінградського залізничного вокзалу Москви та рушили в Гельсінкі, Фінляндія. Я повинен був виїхати до цієї дати, оскільки термін дії моєї багаторазової візи закінчувався 28 листопада. Таким чином, ми виїжджали з Росії ранком 28 листопада. Я був радий поїхати після важких двох тижнів наших семінарів у Казані. До цього я ще ніколи не був у Фінляндії. В США в цей час святкували День Подяки, так що я міг продовжити візу під час звичайних американських вихідних не пропустивши жодного робочого дня.

У мене з собою була поновлювана багаторазова віза, але на ній потрібно було поставити печатку, котру ставлять тільки при в'їзді в Росію. Отож я був "змушений" здійснити велику подорож, щоб знову законно знаходитися в Росії. Я вже здійснював це в минулому лютому, коли я здійснив захоплюючу шестиденну подорож у Прагу, де я насолоджувався прогулянками по місті з моїм чеським другом Леосом Яником. Мені починають подобатися ці російські вимоги до поновлення візи.

Спочатку я розповім трохи про Миколу Сеніна та його сім'ю.

Микола - 24-х річний студент, котрого є ступінь магістра з металургії, і котрий зараз працює над дисертацією кандидата наук з полімерів, хоча він всерйоз думає змінити спеціалізацію на управління бізнесом, оскільки в Росії мало роботи для його спеціальності через нищівне падіння промислового виробництва і, особливо, скорочення оборонної промисловості.

Росія в основному стала експортером своїх багатих природних ресурсів та імпортером готових товарів, котрі продаються населенню. Росії потрібно більше переробляти своїх власних ресурсів і таким чином створювати цінності в Росії для росіян. Микола розумів, що в Росії потрібно більше бізнес менеджерів навчених вести справи в західному стилі. Наша поїздка до Фінляндії покращила його розуміння цього.

Крім того, що я був радий компанії Миколи - мені потрібен був хтось, хто розмовляє по-російськи для перетинання російського кордону та зворотного в'їзду, а також я повинен був працювати в Санкт-Петербурзі з нашим російським партнером, і мені потрібен був перекладач. Більшість людей у Фінляндії добре розмовляють англійською мовою, що дуже зручно для американця, котрий розмовляє тільки однією мовою.

Вперше я зустрів Миколу першого жовтня 1995 року на служінні в лютеранській церкві, котру я відвідував. Він від народження належить до російської православної церкви і відвідує там служіння, коли їх немає в лютеранській церкві, котра збирається тільки два рази в місяць. Він пишається своїм святим покровителем у православній церкві - Святим Миколаєм. Ми з ним разом запалили кілька свічок перед образом Святого Миколая я декількох російських православних храмах.

Оскільки ми зустрілися майже відразу після мого прибуття до Москви - у серпні 1995 року, Микола з радістю погодився допомогти мені познайомитися з Москвою та попрактикувати свою англійську мову, а я був радий мати нового друга в Росії. Микола піклувався про мене, у тому числі й допомагав купувати квитки у театр, коли до мене приїжджала моя сім'я, а також гості з Техасу. Ми також їздили в Сергіїв Посад - місто в декількох годинах їзди потягом на північному-сході від Москви, де розташований великий російський православний храм "Лавра", котрий є штаб-квартирою церков і представляє велику територію. Таких штаб-квартир у Росії дві: ця і ще одна в Санкт-Петербурзі (Лавра Олександра Невського), а також дві в Україні.

Микола дуже сподобався моїм техаським знайомим, а також Керолін і Кейті, а вони йому.

Я був радий, що він супроводжував мене в цій подорожі для поновлення візи, оскільки це дозволило йому вперше побувати за межами Росії. Також мене радувало те, що ми обидва вперше були в Фінляндії, і я міг пізнати її як через свої власні очі, так і через його. Його батьки ніколи не були за межами країни свого народження, оскільки донедавна подорожі за межі Росії суворо обмежувалися, тому подорож Миколи була великою та хвилюючою подією також і для них.

Щоб в'їхати в країну Миколі потрібна була фінська віза (25$). Для цього я написав лист, в котрому пояснив, кого я представляю, чому я їду в Фінляндію, що мені потрібен перекладач у цій поїздці для перетинання кордону та, по моєму поверненні в Санкт-Петербург, для роботи з нашим російським партнером. Також я пообіцяв, що прослідкую, щоб він повернувся в Росію. Це спрацювало. Громадянам США та Євросоюзу не потрібні візи в Фінляндію.

Незадовго до цього мене вперше запросили на вечерю в дім його батьків, де я познайомився з ними, а також з його дівчиною Тетяною. Тетяна тільки почала навчатися в медінституті. Пан Сенін - сільськогосподарський інженер з науковою ступінню кандидата наук. Він був близько від отримання наступної ступені доктора наук, але умови в Росії змінилися, і йому стало невигідно продовжувати свої дослідження. Він написав книгу, котра була видана. Він подарував мені два примірники своєї книги: одну з автографом й одну, щоб читати, що малоймовірно, оскільки вона, звичайно ж, написана російською мовою. Пані Сенін викладає хімію в університеті, але заробітну плату не отримує місяцями. Це пояснює, чому Микола так високо цінує освіту, і чому в нього такий допитливий розум і жага знань та нового досвіду.

З самого початку вечору, до мого великого полегшення пан Сенін сказав, що в них вдома не п'ють. Ніхто з них не палить; ще одне полегшення. Приємно бути з російськими друзями поза діловими стосунками, коли тебе не обкурюють і не примушують випивати та промовляти тости. Вони живуть зі зручностями в більш старій і стильній сталінській квартирі, ніж новіші "хрущовки", котрі будувалися меншими і більш недбало. Це був дуже приємний вечір.

Мені показували армійські фотографії Миколи. В основному це були групові фотографії росіян у військових формах, деколи зі зброєю або на танках тощо. Усе своє життя я бачив такі фотографії, і їх завжди називали зображеннями "ворогів" або "поганих хлопців" з "Імперії Зла", котрі намагаються поширити комунізм на весь світ.

То що ж змінилося? На цих фотографіях серед солдат я впізнавав мого друга Миколу, і тепер ці люди зовсім не виглядали як вороги, та нічим крім своєї форми не відрізнялися від фотографій американських солдат. І я був в домі батьків одного з цих ворогів і насолоджувався їх щирою гостинністю.

Росіяни часто показують фотографії своїх дітей, братів, сестер, батьків та інших родичів; часто у військових формах. Показування фотографій - спосіб сказати, що ви бажаний гість у них вдома. Я радий, що тепер в цивілізованому світі робиться наголос на те, щоб допомагати один одному замість того, щоб знищувати один одного. Мені подобаються "битви" грошима USAID спрямовані на допомогу росіянам підняти їх економіку. Набагато приємніше й ефективніше створювати, а не знищувати.

На щастя, США та Росія ніколи прямо не воювали один проти одного. Я радий, що ті часи взаємних погроз закінчились; що ми "перекували мечі на плуги" і в мене можуть бути друзі в Росії, я можу приходити до них додому, жити й працювати тут з метою ділитися нашим досвідом для взаємного добра. Один з досвідів, котрим ми поділилися - була наша з Миколою подорож до Фінляндії. Я знаю, що ця поїздка посилила міжнародні відносини між нашими двома країнами.

На жаль, молоді та старші люди - точнісінько такі ж як Микола та я - все ще помирають, тому що не всі люди навчилися жити разом у гармонії та, можливо, ніколи не навчаться. Але в це Різдво ми можемо сподіватися та молитися, що "лев і ягня" зможуть лежати разом у мирі.

А тепер перейдемо до розповіді про подорож!

У четвер рано вранці Микола та я перетнули російський кордон у Виборзі. Під час цього було декілька сюрпризів, через котрі я був дуже радий, що зі мною подорожувала людина, котра розмовляє російською.

Російський митник увійшов у наше купе на чотирьох, щоб перевірити наші документи, у тому числі й декларацію про те, скільки грошей було в нас. Я задекларував 1000$ США. Він попросив двох інших пасажирів купе вийти, та продовжив розпитувати мене. Він запитав мене, де я взяв долари. Я відповів, що я зняв їх за допомогою моєї картки VISA у Москві в готелі "Пента". Оскільки я не міг цього довести, він сказав, що я можу залишити тільки 500 доларів. Отже він забрав у мене 500 доларів, дав мені квитанцію та сказав, що я можу забрати їх, коли буду повертатися в Росію. Я, звичайно, почав нервуватися, оскільки бюрократичні процедури в Росії як правило тривають довго, а потяг на зворотному шляху повинен був зупинитися тільки на 40 хвилин. Митник запевнив мене, що цього буде достатньо. У будь-якому випадку я не мав вибору. Я не міг не думати: "Що, якщо я не повернусь у Росію?" Коли я буду повертатися додому, у мене буде менше грошей, або я буду мати необхідні документи.

Я вже вивозив таку суму в серпні, коли летів додому, і тоді не було жодних проблем, отже це виявилося сюрпризом. У нас із Миколою було по 500.000 рублів (100$) у кожного, що допускалося. В Миколи з собою було 350$, котрі він міг задекларувати, і в будь-якому випадку це було нижче 500-долларового мінімуму. Микола подзвонив з Фінляндії в митну службу, і вони запевнили його, що мені без проблем повернуть мої гроші, тому я трохи заспокоївся.

Пізніше, коли фінські митники ввійшли у вагон, вони розповіли, що їм все рівно скільки грошей ми ввозимо у Фінляндію. По їх словах, обшукавши сумки двох росіян, вони виявили по 45.000$ (сорок п'ять тисяч доларів) у кожній (разом 90.000$). Ті сказали, що везли гроші в Фінляндію, щоб купити кілька джипів Черокі. Я запитав, чи були ці гроші задекларовані російським митникам, і мені відповіли, що вони не знали і не запитували, оскільки це не їх проблеми. Фінські митники розмовляли досконалою англійською мовою, а російські розмовляли тільки російською. Але тут я не буду критикувати, поки сам не вивчу російську.

Пізніше я помітив поліцейську собаку, котра все нюхала. Її декілька разів повертали в туалет. Через деякий час вона почала гавкати. Це була перевірка: фінська поліція заховала там мішечок з наркотиками, щоб перевірити, чи зможе собака почути їх. Собаці знадобилося декілька спроб, щоб почути наркотики.

Фінські та російські митники сіли на потяг у Виборзі та робили перевірку під час їзди до Фінляндії. Тоді вони виходять на першій зупинці в Фінляндії та сідають на наступний потяг, котрий їде з Гельсінкі у Росію, отже митні процедури проходять під час подорожі.

Ще тільки починало світати, коли наш потяг в'їхав у Фінляндію. Я подивився на Миколу та побачив, що він спить. Через вікно я почав помічати деякі дуже цікаві відмінності, і мені було цікаво чи помітив би їх Микола, якби прокинувся, але я вирішив почекати, поки він сам не почне це відмічати, щоб не програмувати його розум.

Пізніше того ж ранку ми прибули на залізничний вокзал Гельсінкі. І я і Микола були вражені тим, наскільки він був чистим і яскраво освітленим, як там все було акуратно, і наскільки привітним був обслуговуючий персонал. Ми знайшли сервісний центр і з їх допомогою забронювали номер в готелі в центрі міста, котрий до того ж був найдешевшим. Ми легко дійшли до нього, поселилися та приготувалися дослідити місто. На день раніше йшов сніг, але він вже розтанув.

Перед тим як вийти з готелю, я подзвонив у Фінську оперу, а також у Фінську симфонію, але мені сказали, що всі квитки продані на багато днів наперед. Шкода!

Гуляючи по Гельсінкі ми почали помічати деякі відмінності, такі як те, що люди намагалися не наштовхуватися на нас, більшість розмовляли англійською і якщо ми запитували їх - зупинялися та показували нам дорогу; все було чисто і зразковому порядку: менше сміття навколо, не було розкиданих пляшок з-під горілки, менше людей палили, будівлі були у доброму стані, проводились будівельні роботи, автомобілі були новими, частіше всього нових моделей, а їх водії ввічливими та зупинялись, щоб пропустити нас. Кіосків було мало, а ті один чи два, що ми бачили - були в основному закусочні, й у них не продавалась горілка. Він почав помічати деякі відмінності без моїх підказок.

Пізніше він сказав: "Для того щоб побачити різницю між Фінляндією та Росією потрібно тільки подивитися через вікно".

Він пояснив, що десять років тому не міг би й уявити такого місця як Фінляндія, тому що в цей час магазини в Росії були пусті, і в них стояли довжелезні черги. За декілька років у Росії відбулися значні покращення, тому відмінності не такі великі. Я сам бачив переміни на краще з часу мого першого приїзду сюди в травні 1993 року. Магазини були переповнені товарами. Тепер завдання росіян заробити достатньо грошей, щоб зуміти купувати те, що вони бачать і хочуть. Таке підвищення купівельної здатності, звичайно ж, є частиною головної мети нашого Російсько-американського партнерства з навчання сільському господарству.

Микола також відмітив, що в Фінляндії було набагато більше багатства. Я запитав чому на його думку це так. Він відповів: "Тому що вони більше працюють". Я запитав: "Чому?" Микола відповів: "Тому що в них є мотив - вони володіють приватною власністю, володіють власними підприємствами або працюють на тих, хто ними володіє, і працюють в умовах вільного ринку". Він також відмітив їх сильну християнську віру. Ми взнали, що понад 90% всього населення - лютерани, приблизно 6% - православні російського патріархату, а решта належать до інших конфесій.

Микола сказав, що російська "Велика Революція" 1917 року була катастрофою для Росії. Він продовжив, що росіяни втомилися від усіх перемін, оскільки немає стабільності. Вони хочуть кращого життя, але для того, щоб усе покращилося - потрібно багато чого змінити, а переміни лякають; до того ж історія показала, що не всі переміни покращують ситуацію.

Я дав Миколі англійську версію нашого підручника для Барнаульського семінару. Він каже, що прочитав її, а також книгу, котру мій банкір дав мені про банкову систему, котру вивчають банкіри. Обидві книги виявилися для нього дуже цікавими та корисними. Він прочитав також інші матеріали про вільний ринок. Враховуючи те, що він усе своє життя прожив у Росії, його погляди та погляди його батьків на диво прозахідні. Вони кажуть, що багато читали про Захід і нашу економічну систему. Я радий, що був з Миколою, коли він вперше на власному досвіді познайомився з західною економікою.

Одного разу він сказав, що на заході повинні зрозуміти, що він та інші росіяни не неосвічені "дикуни", котрі тільки вийшли із джунглів (Хосе Пена стверджує, що деякі з них ще не злізли з дерева!) - а навпаки високоосвічені в багатьох сферах люди, але після сімдесяти років репресій вони неправильно сприймають західні поняття вільного ринку. Коли вони з ним зіштовхуються, то хочуть взнати більше, але це їх збиває з пантелику, і вони не знають як рухатися далі.

З розвитком телебачення, американських фільмів, електронної пошти, факсів, великих можливостей для подорожей тощо вже неможливо утримувати 150 мільйонів росіян в переконанні, що вони живуть у розкоші в той час як Захід загниває в убогості.

Багато разів Микола був учителем, а я учнем. У нього дуже допитливий та відкритий розум, завдяки чому розмова з ним інтелектуально стимулює та заохочує. Спілкуватися з Миколою - справжнє задоволення. Він також дуже ввічливий, делікатний і щедрий. У нього є всі риси необхідні для товариша по подорожі. Крім того він, як і я, любить гуляти та досліджувати щось нове; отож ми пішки обійшли більшу частину Гельсінкі та отримали від цього величезне задоволення.

Ще раніше, коли Микола говорив про "свободи", він сказав, що в росіян зараз є свобода слова, свобода зборів, деяка свобода мандрувати, свобода демократичних виборів тощо, але більшості не вистачає тієї свободи, котру він помітив у лютеранських місіонерів, а також у людей з Техасу - "економічної" свободи - грошей та можливості робити з ними те, що вони хочуть робити: мандрувати, ходити в оперу та балет, симфонію, обідати в ресторані і так далі.

Микола сказав, що також хотів би таку економічну свободу, але не думає, що його сьогоднішня освіта дозволить йому її здобути. Його викладачі отримують в місяць тільки декілька сотень доларів і часто змушені місяцями чекати зарплатні. Оскільки в його спеціалізації дуже мало роботи, навіть його викладачі неохоче радять йому змінити спеціалізацію на щось на зразок управління бізнесом.

Якщо для розподілення ресурсів прийняти теорію Адама Сміта "невидимої руки", тоді Микола приймає ринкові рішення відправитися туди, де гроші, що, як вказує ринок, і є те, чого хочуть споживачі. Через деякий час цей маятник хитнеться назад до промисловості та освіти в Росії, але для того, щоб це трапилося потрібно здійснити серйозні макроекономічні переміни. Те, що можна прочитати в Московських газетах в основному досить сумно, якщо не сказати трагічно.

Я також помітив, що як Микола, так і інші росіяни погоджуються, що нормально намагатися відрізнятися економічно, тоді в Росії буде створено більше багатства, ніж якщо кожен залишиться заляканим і незацікавленим добитися "всього, чого зможе".

Якщо Росія швидко не налагодить свою макроекономічну політику так, що закордонний капітал потече в неї, а росіяни не отримають достатньо впевненості в своїй власній країні, щоб дістати понад двадцять МІЛЬЯРДІВ американських доларів, котрі вони зберігають у своїх матрацах та інвестувати їх у свою власну країну, тоді висококваліфікована робоча сила Росії стане тільки віддаленим спогадом, а викладачі технічних дисциплін поступово зникнуть виходячи на пенсію, і їх не будуть заміняти молоді вчені такі як Микола.

Для початку було б добре, якби існували банки, котрим росіяни довіряли б достатньо, щоб вкласти туди свої заощадження. Це дозволило б зібрати маленькі суми заощаджені окремими особами в капітал достатнього розміру, щоб бути інвестованим у російську промисловість.

Студенту тут важко вирішити, що робити або навіть бути зацікавленим робити що-небудь. Друзі Миколи кажуть, що він даремно витрачає час на освіту. Вони радять йому стати таким же торговцем і заробляти "великі гроші". Микола ставить перед собою вищі завдання.

Одного разу Микола запитав мене, чому стільки людей із Заходу приїжджають у Росію по програмах подібних до нашої? Я відповів: "Щоб у студентів і людей подібних до Миколи, були такі ж можливості для самореалізації, включаючи накопичення багатства та досягнення хорошого рівня життя, як були в нас, коли ми росли".

Повернемося до нашої подорожі!

Вийшовши з готелю, ми проходили повз фінський мюзик-хол, котрий святкував своє двадцятип'ятиріччя у своїй новій чудовій будівлі, і вхід був тільки по запрошеннях. Ми купили квитки (приблизно по 20$ за кожен) на Різдвяну пісенну програму, котра повинна була відбутися в неділю ввечері. Ми пройшли далі до оперного театру, і хоча вони знову сказали, що всі квитки вже розпродані, незабаром вони виявили, що декілька замовлень у 12 ряді партеру були відмінені, і нам продали ці квитки зі студентським знижками. Микола виглядає як студент, а я "класичний студент" - що, як мені сказав доктор Ніколз із Іркутська, - "зовсім непогано!" Це коштувало нам по 25$ - півціни - на оперу Россіні "Севільський цирульник".

Микола, Керолін, Кейті та я бачили цю оперу минулого червня у Москві, отож це була хороша можливість порівняти. Миколі ця опера в Гельсінкі сподобалась менше, оскільки її співали не по-російськи як у Оперному Театрі імені Станіславського. Супер-текст був, звичайно ж, на фінській мові, отож я слідкував за подіями завдяки моєму знанню сюжету. Комедію важко розуміти без перекладу. Важко вгадати, коли сміятися. Її ставили в сучасних умовах, які відрізнялися від умов минулого століття, що дозволило внести туди трохи сучасного гумору. Я вважаю, що вони багато попрацювали над постановкою, грою та співом цієї комедії, але глядачі були досить байдужими. Музика була доброю. Оркестр - визначний.

Купуючи квитки на цю оперу, я запитав про "Тоску" Пучіні, котру давали на наступний вечір, але мені відповіли, що всі квитки розпродані. Однак фортуна була на нашому боці, через деякий час касирка сказала, що знову відмовилися від декількох квитків, і ми за ту ж ціну зі студентськими знижками отримали місця в шостому ряді партеру, і отримали можливість подивитися другу оперу.

"Тоска" - лірична опера. Це була перша опера, котру Микола та я разом дивилися у Большом Театрі більше року тому. Постановка була фантастичною з видатними солістами, чудовим оркестром і так далі, і глядачі були дуже вдячними. Це був чудовий спосіб порівняти комедію та чудову ліричну оперу в два послідовних вечори.

Гельсінський оперний театр чудовий, і йому тільки три роки. Він досить маленький - на 1300 чоловік. Це будівля, котру можна використовувати для різних цілей. Там просторе фойє з великою кількістю столиків і перед виставою ви можете замовити, що ви хочете з'їсти під час антракту, тому як тільки ви вийдете з залу, замовлений вами столик вже накритий, і ви просто сідаєте та починаєте їсти й пити те, що ви замовили раніше. Це велике вдосконалення над стоянням у безкінечній черзі чекаючи поки вас обслужать, а потім бути змушеним у страшенному поспіху проковтнути все, що купили перед тим як знову підійметься завіса. Чудове обслуговування клієнтів, і я впевнений, що це дуже прибутково для театру.

У перший день у місті ми гуляли достатньо, щоб добре ознайомитися з частиною міста, включаючи узбережжя вздовж частини Фінської затоки. Весь наступний день ми провели в фінському національному історичному музеї. Експонати там датуються від найраніших доісторичних поселень і до сьогодні. Це був чудовий спосіб вивчити історію країни. Так видно роль, котру відіграла металургія у розвитку Фінляндії, а також багато історичних формувань. Особливо мене цікавили недавні політичні процеси, котрі перетворили Фінляндію в те, чим вона є зараз. Фінляндія була змушена виплатити численні військові репарації Росії, і пишається тим, що вона єдина країна, котра повністю їх виплатила. Тепер її вважають політично нейтральною країною, і це має сенс, враховуючи те, що вона межує з Росією.

Фінляндія оголосила свою політичну незалежність від Росії на наступний день після революції 1917 року. Нам сказали, що в той час рівень життя міщан у Росії був трохи вищим, ніж у Фінляндії, а рівень життя сільських жителів Фінляндії був трохи вищим, ніж рівень життя російських, можливо тому що фіни володіли землею, а росіяни ні.

Економічна подібність між двома країнами тепер сильно змінилася, і хочеться запитати, чому Фінляндія тепер така процвітаюча в порівнянні з Росією? (Не можна не задати те ж питання, коли стоїш на берегах ріки Ріо-Гранде і дивишся спочатку на Техас, а потім на Мексику, і думаєш, що ж такого чарівного в цій річці, і як вона впливає на валовий національний продукт.) Одна очевидна різниця між Фінляндією та Росією це те, що в Фінляндії була та є приватна власність на землю та підприємництво. Також у них є численні свободи, котрих немає в росіян.

Нам сказали, що середній річний прибуток у Фінляндії - 140.000 фінських марок, що трохи більше 31.000$ або приблизно 2600$ у місяць. У Росії ж середня місячна зарплатня становить 160$ (чотири роки тому - 35$). Не дивно, що Микола (і я) помітили деякі відмінності.

На третій день у місті ми гуляли в районі порту. Посадка на круїзний лайнер прямуючий у Стокгольм, Швеція, викликала в нас бажання теж це коли-небудь спробувати. В терміналі можливо було навіть знайти чисті туалети в кращих західних традиціях.

Ми увійшли у найбільшу російську православну церкву в Фінляндії - Успенський собор - і стали свідками хрещення немовля. Також ми запалили свічку Святому Миколаю. Ми пройшли через більшу частину Гельсінкі, включаючи велику лютеранську церкву, де проводився похорон, отже в один і той же день ми бачили служіння початку та кінця життя. Ми посиділи у дзвіниці лютеранської церкви, де гравець на органі тренувався до служіння на наступний день.

Також ми відвідали Фінську Національну Галерею Мистецтв, котра була просто клас! Там було багато сцен з фінської історії та життя, і пейзажів. Такі музеї подібні до Музею російського мистецтва в Санкт-Петербурзі, відрізняються від Ермітажу тим, що в них показане народне мистецтво, і тому дають хорошу можливість дивитися сцени життя країни та насолоджуватися народним мистецтвом. У Росії мені дуже подобаються картини з пейзажами Шишкіна; особливо сибірські соснові ліси. Деякі з його робіт були виставлені в Фінській Національній Галереї.

Також там була спеціальна виставка фотографій Ірвінга Пенна в стилі сучасного мистецтва. Це американський фотограф, котрий робив фотографії людей і предметів, відділених від їх звичного оточення, так що наголос робився тільки на особу, а не на контекст його оточення. Людей він фотографував, поставивши в гострий кут між двома білими стінами. Я вважаю, що це хороша ідея, коли фотографують відомих людей, котрих можна упізнати, але у випадку менш відомих людей краще фотографувати їх за їх звичним заняттям, як наприклад, піаніста за піаніно. Я думаю, мені потрібно більше взнати про такий вид мистецтва, але на мене воно справило мало враження, хоча декілька фотографій все-таки "торкнулися" мене.

Там була команда новин фінського телебачення з камерою та репортером, котрий задавав питання відвідувачам виставки. Чомусь він вирішив задати мені декілька питань. Я мало знаюся на фотографії, тому, напевно, я звучав як неосвічений американський критик мистецтва; але чого ще можна очікувати від випускника Техаського сільськогосподарського університету? (Я розумію, що я не один такий, а Техаський сільськогосподарський університет був дуже важливим для мене.)

На щастя ні я, ні ніхто з моїх знайомих ніколи цього не побачать. Я не думаю, що до цього я хоча б чув про Ірвіна Пенна. Я чув про Карста, котрий фотографував знаменитих людей так, що фотографіях було видно їх силу та індивідуальність, і мені подобаються його роботи. Під час інтерв'ю я не хотів говорити нічого негативного, але я сказав, що віддаю перевагу пейзажам, що справді показало моє невігластво; це те ж саме, що сказати, що ви любите музику Лоренса Велка більше, ніж будь-яку іншу музику. (Я не люблю цього визнавати, але мені дуже подобається ця музика.) Вони, напевно, подумали, що єдиний мій смак у мене в роті.

Питання примусили мене замислитися про те, що я вважаю хорошою фотографією. Я вирішив, що мені подобається бачити людей сфотографованих за їх звичними заняттями і в звичному для них середовищі - як, наприклад, коли вони плавають на човні, хоча у деяких людей такі обличчя або руки, по котрих також можна розповісти історію без додаткових предметів, або, як сказав би Ірвінг Пенн - "відволікань".

Важко захопити людську істинну індивідуальність у фотографії, але інколи це можливо, і мені подобаються такі фотографії. Це звичайно трапляється, коли фотографія не підготовлена, і ви захоплюєте людину в звичайній ситуації, у котрій є інтрига і котра захоплює вас у фотографію так, ніби вона в трьох вимірах, а не просто ще одна плоска заздалегідь приготована фотографія. Це змусило мене замислитися, які з моїх власних фотографій мені найбільше подобаються і чому. (Знову виявляється ця риса "вічного студента".)

Після вечері ми вирішили, що гуляти весь день недостатньо, тому ми вирішили погуляти ще декілька годин у ночі. На цей раз ми пішли через район розкішних будинків і посольств до іншого узбережжя вздовж Фінської затоки. Приблизно в 10 годин ми зустріли жінку та її дочку-підлітка, котрі гуляли зі своєю собакою. Ми помітили прив'язані до доку човни, на котрі можна було залізти, і погуляли по прогулянкових човнах і яхтах, котрі хто завгодно міг оглянути та, при бажанні, вкрасти. Ми запитали жінку, чи безпечно бути на вулиці так пізно, і вона відповіла: "Звичайно! Чому це може бути небезпечно?"

Очевидно в Гельсінкі дуже мало злочинності. Я не можу повірити! В американських великих (і деяких маленьких) містах зовсім не так, не кажучи вже про Москву. Ми обидва - Микола та я - вчились, як функціонує цивілізоване суспільство. Жінка продовжувала розповідати, що американський посол і його дружина часто гуляють по узбережжю без охорони. Великі посольства були на пагорбі з котрого відкривався вид на затоку.

Жінка, з котрою ми познайомились, а також її донька були дуже добре обізнані в економіці. Вона сказала, що в Фінляндії існують великі соціальні програми, оскільки безробітні отримують 80% того, що вони отримували б, якби працювали. Здається, так триває 500 днів, а після цього їм потрібно приймати участь у програмах перепідготовки. Якщо пара одружується, але в них немає квартири - держава їм її дасть. Спочатку це звучить чудово, але далі вона розповіла, що існує проблема того, що рівень безробіття складає 16%, оскільки деякі ледачі особи виявили, що життя майже таке ж добре коли не працюєш, як коли працюєш.

Для підтримання соціальних програм існує приблизно 30-процентний податок на прибуток, але він прогресуючий, тому якщо ви заробляєте багато - держава забирає левову частку з цієї суми. Також дуже високий податок на спадок. Через високі податки багато бізнесменів покидають Фінляндію, щоб зберегти більше своїх заробітків.

Це створює цікаву ситуацію, коли зростає кількість безробітних, котрим добре живеться за рахунок держави, і зменшується кількість успішних бізнесменів, котрі важко працюють, створюють робочі місця, платять податки, за рахунок яких і фінансуються соціальні програми. Ті, хто створюють цінності, звичайно, не люблять коли занадто багато плодів їх праці передають тим, хто нічого не робить. Жінка сказала, що люди почали розуміти, що тут існує проблема і багато сперечаються про те, що робити. Швеція, котра довгий час трималася як ідеальна соціалістична країна, нарешті виявила, що теж не може фінансувати всі свої соціальні програми.

Жінка додала, що в Фінляндії повинні відбутися якісь зміни, але дуже важливо, щоб Фінляндія не стала такою як США. Оскільки вже було пізно, я зробив дурницю і не запитав її, що вона мала на увазі; не для того, щоб сперечатися, а просто щоб дізнатися її позицію та повчитися (щоб я зміг виправдати студентські знижки з котрими мені продавали квитки в оперу.)

Її дочка побувала в Лос-Анджелесі. Вона сказала, що Лос-Анджелес їй подобається більше, ніж Гельсінкі. Я знову зробив дурницю і не запитав чому. Можливо їй подобається тепла погода, пляжні вечірки, Голівуд і диваки.

Все це дає стимул думати який баланс повинен бути між соціальними програмами, розмірами податків, стимулом для бізнесу тощо. Я думаю, що важко знайти ідеальну рівновагу для суспільства. Я впевнений, що відповідь залежить від того, чи є у вас освіта чи ні, розумні ви чи не дуже, працюєте чи не працюєте, багаті чи бідні, роботящі чи ледачі тощо.

Все важче змінити суспільство до ринкової економіки, коли для цього потрібно також змінити його культуру. Це завдання для Росії, де на протязі поколінь цінувався дух колективізму, де всі поділяють цінності (вбогість) на противагу індивідуалізму, котрий є частиною ринкової економіки.

Коли соціально недопустимо мати більше, ніж твій ближній, це є сильним мотивом НЕ бажати чогось добитися, щоб не виділятися. Людям, котрі виділяються в Росії своєю здатністю заробляти, спалюють будинки, б'ють скла їх автомобілів, а самих їх убивають. Країні важко мати високий валовий продукт, коли в людей культурні упередження проти продуктивності, котра походить від наполегливої праці, щоб жити краще, ніж більшість. Контрольована законом і мораллю "жадібність" творить чудеса для продуктивності та рівня життя країни.

У Фінляндії є культура, котра на противагу російській пропагує порядок і акуратність, ввічливість, чесність, релігію (лютеранство) і так далі. Микола і я роздумували над питаннями, наскільки потрібно буде російській культурі змінитися так, щоб люди перестали напиватися та обкурюватися до смерті, викидати пляшки та сміття з найближчого вікна або в найближчі кущі або просто на вулиці, красти все, що погано лежить (Володимир Дон з Краснодара сказав, що якщо ти не крадеш - ти не росіянин!); наведуть закон і порядок, зменшать державну корупцію, будуть винагороджувати за заслуги, а не за політичний чи соціальний вплив і так далі.

Подивіться на культурні відмінності, котрі виражаються між охайністю США і тим, що можна побачити в Мексиці. Як можна змінити Мексику? Або як на рахунок Сінгапуру, де вас можуть арештувати (і, я думаю, оштрафувати та ув'язнити) за те, що ви плюєте на вулиці та робите інші огидні речі як, наприклад, жуєте жуйку в громадських місцях.

Для того щоб рухатися від одного типу суспільства до іншого, потрібно міняти культуру людей. Чи можуть ринкові реформи допомогти змінити культуру, чи культуру потрібно змінити перед тим як ринкові реформи будуть прийняті? Можливо, зміни культури та ринкові реформи повинні відбуватися одночасно та скоординовано, а кінцевий результат буде різним у кожній країні через їх історичні та культурні відмінності. Як добре було б, якби ми були ясновидцями, щоб зрозуміти: що Росії потрібно насправді, і що вона б культурно прийняла, щоб все це запрацювало разом і підвищило рівень життя.

Залишивши жіночку та її доньку, ми пішли далі продовжуючи спілкуватися і, в кінці кінців, десь опівночі повернулися в готель. Весь цей час ми не боялися, що на нас можуть напасти. Коли ви з Росії чи США, почуття такої безпеки викликає відчуття нереальності та дискомфорту. Між іншим, я себе почуваю безпечніше в Москві, ніж у Лос-Анджелесі або Нью-Йорку.

Хоча ми були в Фінляндії, ми зустріли росіян. Група їх разом з їх фінськими друзями організували вечірку десь на двадцять чоловік на столиках накритих на вулиці відразу біля дверей готелю. Вони багато пили, їли, промовляли тостів і веселилися. Вони так гарно проводили час, що коли адміністратор готелю подзвонив нам і запитав, чи не заважають вони нам, я відповів, що ні і мимоволі насолоджувався їх вечіркою.

У неділю ми гуляли різними частинами центру міста, включаючи площу сенату та базари під відкритим небом. У кінці кінців, ми опинилися у величезній лютеранській церкві, коли там як раз закінчувалося служіння. У неділю ввечері о 16:00 починалась різдвяна програма, на котру в нас були квитки, отже ми пішли її дивитися у Фінський мюзик-хол. Виступали жінка фінського походження, котра вийшла заміж за румуна, і їх донька, котрі співали разом з великим хором під музику маленького оркестру. Це був чудовий початок різдвяного сезону.

Оскільки цей концерт закінчився досить рано, я запропонував прогулятися до оперного театру "в котрому всі місця були завжди продані", щоб взнати, чи немає можливості отримати квитки на оперу Верді "Дон Карло" у понеділок ввечері. Нам сказали, що всі квитки продані на багато днів наперід. І справді там не було місць, але в Гельсінському оперному театрі, так само як і в продажах і багатьох інших устремліннях людей, перше "Ні" не рахується. Досить швидко наш улюблений продавець квитків, подивившись на екран комп'ютера, і поклацавши клавішами сказала, що щойно звільнились місця. Це був перший балкон, перший ряд у самому центрі, вартістю 80$ за квиток, але вона продала нам їх за півціни - оскільки ми були студентами. Я думаю, що до цього часу ми їй сподобались, а я ще раніше сказав, що не можу дозволити повну ціну.

Це були найкращі місця в театрі, котрі можна тільки порівняти хіба що з царською ложею в Большом. Оскільки "найкращі не достатньо хороші" для нас - міжнародних мандрівників і досвідчених відвідувачів опери, ми вирішили взяти більш дешеві квитки і провести ще один день у Гельсінкі. Микола сказав, що зазнавши стільки захвату від перебування в Фінляндії він ще не готовий повертатися додому. Я нагадав йому, що в його анкеті на візу написав, що обіцяю повернути його в Росію, і ми не могли залишатися у Фінляндії вічно, але я "неохоче" погодився провести ще один день.

Ці походи в оперу нагадали мені Прагу, де Леос і я отримали найкращі місця відразу перед самим спектаклем "Аїда" і сиділи на першому балконі в передньому ряді у самому центрі поруч з "гладкими котами" Чеської Республіки. Чому ми не зробили цього у Фінляндії? Головна відмінність була в тому, що у Празі квитки коштували по 6 доларів. Там я не просив студентських знижок.

Це дало нам можливість увесь понеділок досліджувати Гельсінкі, що ми й робили для нашого спільного задоволення. Микола хотів походити по магазинах, щоб робити порівняння та деякі покупки. Ціни в Гельсінкі високі. Банани коштують вдвічі дорожче, ніж у Москві. В МакДональдсі два подвійних гамбургери, молочний шейк, простий напій та картопля фрі коштують 16$. Я чув, що хороший спосіб порівняти економіку - порівняти ціни в МакДональдсі. Це було вдвічі дорожче, ніж у Москві. Порівняння цін на квитки в оперу може бути ще одним способом порівняти валовий внутрішній продукт різних країн.

Як відмітив Микола, Гельсінкі не найкраще місце для росіян і для людей з російською зарплатнею. З звик отримувати щедру західну зарплатню, а купувати по московських цінах, отож високі ціни в Гельсінкі були помітними і для мене. При високій мінімальній зарплатні навіть послуги продавців дуже дорогі і, звичайно ж, споживач змушений платити за це, що підвищує ціни, у тому числі й ціни на їжу.

Незабаром прийшов час йти на "Дона Карло". Це була чудова опера. Голоси були світової величини. Оскільки цей оперний театр зовсім новий, він нашпигований різноманітним сучасним обладнанням: вони змінюють декорації просто перед вами, в результаті чого в опері на чотири чи п'ять дій тільки один антракт.

Бас співак - Карл Чарльз - корінний фін, котрому в цей день виповнилось 50 років. Крім того, він дійсно умів співати. У цієї опери, на відміну від деяких інших опер Верді, мало ліричних мелодій, але загальний ефект майже приголомшує. Микола та я насолоджувалися кращими місцями театру і величним спектаклем з найкращими фінами (або найбагатшими). Я був досить добре знайомий з музикою, оскільки я бачив Дона Карло декілька разів у Портленді, і багато разів чув музику, щоб підготуватися до неї. Це обновлення візи справжня каторга, але доводиться її виконувати.

Майже всі глядачі стоячи аплодували при численних повтореннях "на біс" і виконанні більшої кількості пісень для баса в честь його дня народження. Я ще ніколи не бачив таких спонтанних і тривалих оплесків. Це був неповторний вечір і неповторна опера!

Хоча ціни на квитки високі та "західні", нам сказали, що прибуток за квитки покривав тільки 20% усіх витрат, а решта 80% покривалися тільки за рахунок державних дотацій, пожертвувань і комерційних спонсорів. Зал - маленький по американських стандартах, тому потенційний прибуток за квитки обмежений навіть при високих цінах.

Отож за п'ять днів ми подивилися комічну оперу, велику ліричну оперу та неповторну величну оперу, й усі вони були в найкращому виконанні. Життя не таке вже й погане!

До чого Микола так і не звик за ці п'ять днів у Гельсінкі - це пити воду з-під крану. Я був здивований, що він не хоче цього робити, хоча адміністратор готелю запевнив нас, що це можна. Тоді я зрозумів, що він ще не був ніде, де б він міг це робити. У нього вдома в Москві перед тим як пити воду, вони її фільтрують, а тоді кип'ятять. Він сказав, що ідея пити воду з-під крану в Гельсінкі йому зовсім не сподобалася. Я запевнив його, що в Америці ми увесь час це робимо. Може коли-небудь він буде більше подорожувати і на власні очі це побачить.

На наступний ранок ми прокинулись у 5 годин, щоб встигнути на потяг до Санкт-Петербургу. Зворотній в'їзд у Росію теж був досить цікавим. Наближаючись до Фінсько-російського кордону, ми бачили охайні будинки фінів, відсутність сміття, а тоді прикордонний паркан, котрий був солідним, гарно пофарбованим, охайним тощо. Я думаю, що фіни добряче над ним попрацювали.

Через невелику дистанцію "нічиєї" землі, ми побачили дерев'яний, нефарбований і кривий паркан, на верху котрого було декілька рядів колючого дроту, і за котрим йшла дорога з російськими солдатами, котрі патрулювали на однаковій відстані одні від одних, а тоді починався безлад та сміття. Без сумніву ми повернулися в Росію. Микола визирнувши з вікна, сказав, що було видно, що він на Батьківщині.

Що є причиною таких відмінностей при перетинанні цієї умовної лінії з Фінляндії у Росію? Як це змінити?

На кордоні увійшли фінські митники та все перевірили. Після цього була черга російських митників. Вони забрали наші паспорти і мою нову - без печатки - візу та зникли, пообіцявши віддати їх у Виборзі. Це для мене було дуже важливо, оскільки я сподівався отримати назад свої 500$ і для цього мені потрібен був мій паспорт.

У Виборзі мені повернули паспорт і візу тільки через 5 чи 10 хвилин після прибуття. В мене залишалось тільки 30 хвилин, щоб забрати свої гроші. Оглянувши візу, я з радістю побачив, що на ній була необхідна печатка, завдяки котрій я міг залишатися в Росії до 30 вересня 1997 року, що й було причиною (виправданням) для подорожі. Як тільки ми отримали паспорти, Микола та я побігли на станцію, щоб знайти мої гроші. Порозпитувавши людей та позазиравши у декілька "неправильних" дверей, нас спрямували піднятися сходами та пройти скрізь двері, на котрих не було ніяких написів. Там і були мої гроші, котрі мені повернули відразу, як тільки я пред'явив квитанцію. Ми з полегшенням зітхнули, сіли у потяг і поїхали в Санкт-Петербург. Між іншим, навіть туалети на фінських потягах чисті, та ними можна користатися.

Ми прибули на Фінський залізничний вокзал у Санкт-Петербурзі, котрий знаходиться на другому березі ріки Нева від Московського залізничного вокзалу. Нам потрібно було запитати дорогу, і на наше щастя ми зустріли жінку, котра нам дуже допомогла. Все, що потрібно було - це розмовляти російською, і я з радістю зрозумів, що тоді й у Санкт-Петербурзі можна знайти милих людей. В нас залишилось дуже приємне враження від того, як до нас відносились і навіть коли ми повернулися в Москву. Частина різниці полягала в тому, що в Санкт-Петербурзі та Москві більше людей, ніж у Гельсінкі, але більшість з них дуже приємні. Російські водії здались нам трохи агресивнішими. Одна або дві людини можуть зіпсувати приємне враження від міста, території або цілої країни.

Цікаво, наскільки помітними були зміни для нас обох, коли ми в'їхали в Фінляндію, але вони зовсім не були такими помітними, коли ми повернулися в Росію. Було зовсім не неприємно повернутися додому.

У Санкт-Петербурзі ми зупинилися в готелі "Русь", де я зупинявся за рік до цього. Оскільки я вже тричі був у Санкт-Петербурзі, а Микола не був там з часу раннього дитинства, я відігравав роль гіда для мого російського друга. Це давало мені відчуття всемогутності, поки не потрібно було з кимось поговорити, і тоді Микола ставав людиною двох культур.

Адміністратор в готелі "Русь" поставив печатку на мою візу, і проставив там дату, до якої мені було дозволено перебувати від дня мого приїзду і до 30 вересня 1997 року; так що ця маленька деталь не повинна була мене хвилювати до мого від'їзду з Росії. Я думаю, що це законно, оскільки Санкт-Петербург одне з місць мого призначення вказаних на візі, навіть якщо я живу в Москві.

Дзвінок доктору Малохову, ректору Академії менеджменту та агробізнесу - нашому партнеру, підтвердив, що він хотів би зустрітися з нами в четвер, що дало нам можливість відвідати в середу Ермітаж, котрий колись був зимовим палацом царя, а зараз в ньому зберігається збірка деяких з кращих світових творів мистецтва, включаючи деякі німецькі шедеври, котрі росіяни захопили під час другої світової війни, і котрі німці хочуть отримати назад. Після всієї навмисної та безглуздої шкоди, котру німці завдали іншим царським палацам, коли вони відступали з Ленінграду під кінець другої світової війни, я б не поспішав повертати німцям ніякі шедеври.

У вівторок, по прибуттю в Санкт-Петербург, ми гуляли вздовж ріки Нева поблизу Ермітажу, перейшли на іншу сторону ріки та назад і, в кінці кінців, повернулися в готель, щоб на наступний ранок прокинутись рано та цілий день гуляти по Ермітажі. Це були мої треті відвідини, я знову вони дуже вражали. Ми були там до його закриття. Обоє сильно втомилися.

У четвер ми зустрілися в академії з Доктором Малаховим і деякими його друзями. Микола чудово перекладав, хоча він і робив це вперше. Ми також зустріли Бреда Білера з Айови, котрий знаходився в Санкт-Петербурзі по проекту схожому на наш, котрий тривав до кінця 1997 року. У нього свій офіс в академії. Ми з ним разом повечеряли в нашому готелі. Про події цього дня я вже розповів раніше.

У п'ятницю ми віднесли наші сумки на зберігання на залізничний вокзал, оскільки увечері ми виїжджали в Москву. Тоді ми пішли гуляти містом і через ріку Нева до фортеці Святого Петра та Павла, де хоронили більшість царів, починаючи з Петра Великого. Було цікаво бачити ці місця захоронення у надземних склепах церкви. Також ми побували на виставці чеканних монет, оскільки тут розташований Санкт-Петербурзький монетний двір. Ми оглянули в'язницю, в котрій колись сиділа безліч політичних в'язнів. Наш час закінчився до того, як ми все побачили. Ми пішли звідти та пішли вздовж зовнішньої стіни фортеці вздовж ріки Нева, що дало нам чудовий вид на Ермітаж та інші місця Санкт-Петербургу.

Перейшовши через ріку Нева, ми пішли до собору святого Ісаака через площу зі статуєю Петра Великого верхом на коні, де декабристи почали своє повстання (14 грудня 1825 року), котре призвело до смерті багатьох з них і заслань у Сибір решти. По дорозі назад ми проходили повз Адміралтейського і Російського музеїв, котрі ми з нетерпінням хочемо оглянути у наш наступний приїзд у Санкт-Петербург. Минулого червня я насолоджувався Російським музеєм разом з Каролін і Кейті, коли доктор Григорій Черник був нашим гідом. Він сказав, що навіть якщо б у нього не було навіть грошей на хліб, він б все рівно пішов у Російський музей, щоб дати харч своєму російському корінню.

Оскільки ця подорож відбулась у найкоротші дні року, світало приблизно о дев'ятій ранку, а темніло в четвертій вечора й ніколи не було достатньо світло, щоб зробити хороші фотографії. Заходили в музей, а коли виходили, було вже темно. Було приємно бачити ці міста вночі з усіма вогнями. Погода була холодною (майже заморозки), більшість часу було сухо, тому було зручно гуляти.

Тоді ми повернулися на вокзал і в восьмій годині сіли на нічний потяг до Москви. В дорозі були проблеми з одним із вагонів, тому потяг прибув у Москву на годину пізніше, що досить незвично, оскільки в Росії потяги дотримуються суворого розкладу. Не запізнюйтесь ні на хвилину, бо залишитесь на платформі.

Я повернувся в свою квартиру (у суботу вранці) і десь через 30 хвилин мені подзвонила Керолін, перевіряючи як у мене справи, оскільки я повинен був повернутися на декілька днів раніше. Вона не отримала від мене повідомлень електронною поштою, як очікувала. Вона сказала, що Мама погано себе почуває.

В понеділок вранці Керолін подзвонила й сказала, що Мама померла декілька годин тому. Добре, що це не трапилось, поки я був у Гельсінкі й Санкт-Петербурзі, оскільки тоді було б важче зі мною сконтактуватися й у мене не було часу написати епітафію, а також потурбуватися про деякі деталі, і, звичайно ж, поновлюючи візу я б не зміг почувати себе туристом.

Ця подорож у Гельсінкі й Санкт-Петербург була дуже повчальною, розширила кругозір і була приємною як для Миколи так і для мене. Ми досягнули набагато більшого, ніж просто отримали печатку на візу. Я багато побачив і пережив, а також багато думав про те, що бачив і задавав собі питання: "Чому?" не маючи змоги знайти багато відповідей.

У Миколи тепер є досвід подорожувати за кордон, більш розвинутий міжнародний кругозір, і він по-новому переосмислив важливість хорошого менеджменту й краще розуміє тип економічної системи необхідної, щоб створювати багатство. Хоча він і не був у нашому списку завдань, але тепер він один із "значних продуктів" для Росії "отриманих" у результаті нашого Російсько-американського партнерства по навчанню. Працюючи з нами в Санкт-Петербурзі, він також виріс як перекладач, де він дуже професіонально допомагав мені спілкуватися з нашими партнерами.

Хоча Фінляндія вражала своїми відмінностями, Росія після повернення не здавалася такою вже дивною. Можливо, тепер вона для мене є домом, і завжди приємно повернутися додому до того, з чим ти знайомий. У Росії більше викликів, ніж в Фінляндії. Тут існує відчуття "грубості та буйності" на противагу охайності Фінляндії, котре можна порівняти з ситуацією, коли ти гарно одягнений сидиш у розкішній залі в оточенні дорогих ваз, п'єш чай і боїшся бути самим собою з усіма своїми негативними рисами.

Можливо, виклик для Росії полягає в тому, що тут потрібно стільки змінити, щоб зробити її більш придатною для життя й підняти її до рівня західних країн. Може бути більш приємним працювати й бачити покращення, ніж насолоджуватися життям після досягнення цілі. Це можна порівняти з подорожжю по житті, де насолоджуєшся поїздкою до "станції", а не просто чекаєш з нетерпінням кінця поїздки, а тоді насолоджуєшся тільки "станцією".

У будь-якому випадку подорож була чудовою, але я був радий повернутися в Росію та продовжити працювати на нашому проекті Російсько-американського партнерства з сільськогосподарського навчання. У нас було багато роботи і тільки шість місяців, щоб її виконати. У результаті цієї поїздки, я більше сконцентрувався на цілі.

Микола не єдиний, хто бачив відмінності, коли він визирав з вікна у Фінляндії.

Рой Чейпін, Доктор наук США у складанні раціонів

Домашня адреса: 11145 Chapin Lane, Amity, Oregon 97101 USA
Домашній телефон: 503-835-7317
Факс: 503-835-3333
E-mail: <roychapin@onlinemac.com>

 
© Roy Chapin, 2018
  Домашня  Пошук по сайту  Резюме  Праці Наверх